Про підприємництво у нас полюбляють поговорити усі: самі підприємці, які готові переконати усіх (і перш за все самих себе), що платять податки, створюють робочі місця і є чи не пупом землі; влада, яка мусить рахуватись із кількатисячним контингентом бізнесової братії та їхніх родин (зрештою, саме вони складають основне джерело «приробітку» різноманітних структур); громадськість, адже так чи інакше щодня доводиться вступати у різноманітні правовідносини із підприємницькими структурами. У нашому районі головним досягненням бізнесу є саме зайнятість, адже про вагомий податковий внесок говорити не доводиться. За приблизними підрахунками він у нашому районі не перевищує 10% позначку (йдеться саме про дрібний бізнес). Підприємництво наразі нагадує односторонній рух, коли для нього усі умови створюються, а ось віддача мізерна.
Олігархи, підперті своїми представниками у всіх владних структурах, уклали негласний пакт з нашою дрібнотою: вам - єдиний податок, нам - гроші у офшори та податкові преференції і бюджетні вливання. Отак і живемо. Усі розуміють, що довго так тривати не може, але поки що ніхто від цієї схеми відмовлятись не хоче. Благо, вибори у нас ідуть чередою, а голоси не мають конкретної прив’язки. Тому й обіцяють чи то міфічні податкові канікули на 5 років, чи зменшення кількості перевірок та спрощення реєстрації. Щоб потім знову придумати якусь чергову капость: чи нові форми звітності, чи збільшення плати за землю, ліцензії і т.п.
Відсутність системних реформ, безсилість правоохоронних органів, параліч виконавчої та судової влади, корупційне законодавство призвели до того, що нашу економіку не зрозуміти не тільки пересічному громадянину, а й профільному лауреату Нобелівської премії. Бо платять однакові податки і мільйонери, і ті, хто заледве зводить кінці з кінцями. Найбільше потерпають ті нечисельні, які ведуть бізнес прозоро, справно сплачуючи усі належні податки. На щастя, є ще й такі. Усі розуміють, що базар не вічний, що через кілька років доведеться думати про інший заробіток, та поки що сотні продавців щоранку розкладають свій нехитрий крам, очікуючи тих покупців, для яких ринок не тільки місце покупки, а й своєрідний ритуал. Їх не хвилює санітарія та сертифікати, якість та гарантії. Так воно є, і нехай собі буде. Час розставить усе на свої місця.
Розпочати цю розмову, яка вартує більш детального висвітлення, побудив лист підприємців із спілки «Самооборона», котрих не влаштовує система орендних та суборендних земельних відносин, які склались на Миколаївському ринку. Мабуть, можна було б ретельно вивчати усі аргументи господарюючих суб’єктів, та це не є функцією газети. Не вірю і у дієвість нової громадської організації, бо за моєї пам’яті їх створювались десятки, та жодна так і не запрацювала ефективно. Бо кожен із підприємців відстоює тільки свою вигоду, і важко знайти спільний знаменник для усіх. Зрештою, про це свідчить і те, що підприємці мають у міській раді своїх депутатів, та чомусь не шукають у них вирозуміння.
Проблеми на ринку є, вирішувати їх потрібно, але апеляція до громадян міста не виглядає доречною, бо інтереси тих громадян ніяк не відслідковуються у наявному конфлікті. Як писали самі підприємці, усі свої витрати вони однаково перекладуть на нас, покупців, просто збільшивши націнку. Так робилося усі останні роки, не зважаючи на те, було в цьому якесь економічне підґрунтя чи таких підстав не було. Ціни, на відміну від розміру податку, зросли багатократно. І нічого тут не порадиш. Кількаразове збільшення кількості торговців також не дало якогось полегшення покупцям, чиї доходи не встигають за апетитами наших торгівців. Я навіть не веду мову про традиційні для усіх розвинутих країн передсвяткові знижки, розпродажі. У нас все робиться навпаки. Здерти, поки можна. Чи не тому значна кількість наших громадян обирає крамниці, де є бодай якісь умови для зберігання продуктів, наявний контроль за термінами придатності. Хоч і тут чимало запитань. Показовою є й цінова політика. Не пригадую, щоб бодай щось у нас дешевшало. Тепер дійшли до того, що закуповуємо у сусідній Польщі цукор, олію, масло, цитрусові, м’ясо, макарони. І це при наших доходах…
Послухати підприємців – винуваті геть усі, лиш вони «білі і пухнасті».
Тепер по суті ситуації, яка бачиться мені наступним чином. Група підприємців, (при участі новороздільських «діячів»), хоче отримати право орендувати земельні ділянки на ринку безпосередньо у міської ради. Мабуть, сподіваються, що при прямих договорах вдасться приватизувати отих кілька десятків квадратних метрів, якими сьогодні користуються на правах суборенди. Поспішність та рішучість обумовило і те, що орендарем землі замість споживчого товариства стало товариство з обмеженою відповідальністю, яке також намагається приватизувати базарну землю. Міська рада поки що дозволу на це не дає, справедливо вважаючи, що краще щороку отримувати доволі пристойну орендну плату, ніж отримати разово приблизно такі ж кошти, а потім тільки споглядати за розвитком подій. У даному випадку маємо суперечку кількох господарюючих об’єктів і не хочемо ставати на чиюсь сторону. Бо справедливо підозрюємо, що жоден із цих варіантів якоїсь вигоди для міста не передбачає.
Якщо підприємці із обох сторін аргументовано обґрунтують подальше бачення розвитку ринків у Миколаєві – готові до цієї теми повернутись. Якщо буде до чого повертатись, бо події розвиваються швидко і кулуарно. Здебільшого про такі рішення громада міста дізнається після факту відчуження. Як буде цього разу?
Ярослав Муха