Миколаїв. Львівська область

Упродовж тривалого часу у Миколаєві ініціативна група веде потужну агітацію проти розміщення у райцентрі заводу із виробництва сухих будівельних сумішей фірми “Хенкель” та побудови нового цеху. Перш, ніж перейдемо до суті справи, хочу зробити невеликий екскурс у зовсім недалеке минуле.

...Початок буремних 90-х. Для того, щоб не зникло місто Новий Розділ у зв’язку із закінченням запасів сірки, розроблено програму спорудження нових підприємств. Поряд із цегельним заводом, виробництвом фунгіцидів та складних мінеральних добрив, за гроші профспілок вирішено побудувати фабрику верхнього спортивного трикотажу, названу в народі “Адідас”. Мала вона дати роботу 2,5 тисячам новороздільчан, в основному жінкам. Паралельно така ж фабрика споруджувалась у Новояворівську, де були схожі проблеми.

Здавалось би, що вже може бути екологічно чистішим від швейного виробництва, яке, до того ж, випускатиме гостродефіцитну на той час продукцію? Та знайшовся організаційний комітет, який під приводом того, що передбачався в структурі фабрики фарбувальний цех, провів гідну кращого застосування кампанію із недопущення цього виробництва. Результат відомий. Мільйони грошей стоять сьогодні велетенським скелетом недобудованої фабрики. Де сьогодні тодішні «екологи»? Чи хтось їх пам’ятає? У Новояворівську фабрика успішно працює, даючи роботу людям та наповнюючи бюджети. Новороздільські жінки пороз’їжджались світами, шукаючи якогось заробітку та застосування своїх знань. Сотні сімей розпались, поспивались покинуті чоловіки, постраждали і діти. Звична картина.

...Ще рік тому велась у Липівці активна протиборча кампанія проти розміщення в селищі цеху гарячого цинкування виробів. “Кипіли” обуренням місцеві доморощені «екологи», протистоячи спробі запустити у дію одне з найсучасніших в технологічному плані підприємств. Не допомогли ні наукові виклади, ні посилання на уже працюючі однотипні виробництва в інших районах. Інвестор махнув рукою та перебрався до Львова, де відкрив цей же цех у центральній частині міста на території одного з інститутів. Трохи менший, бо місця у Львові таки менше. Ті кілька десятків робочих місць і кілька мільйонів відрахувань у місцевий бюджет не роблять погоди для обласного центру. Та все ж, копієчка до копієчки... Мабуть, у Львові не знайшлося стільки освічених екологів, як у Липівці. І кому від того користь? Місцевій громаді? Пішли від них гроші на дороги, діряві дахи, реформування комунального сектора. Що втратили – знаємо. А що здобули?

Можна було б навести й інші приклади, та чи вони чогось вчать? І ось нещодавно Миколаївська міська рада проголосувала проти дачі дозволу на побудову цеху приготування рідких розчинів. І хоч пояснювалося, що жодного виробництва у звичному розумінні тут нема і не планується, що звичайне механічне змішування цементу, гіпсу, піску, води та добавок не може шкодити довкіллю, бо ніяких викидів не передбачається, агресивно налаштована більшість була невблаганною. “Ми у тому не розуміємось, але нам того не треба”. Де ж “зарити собака”? Чи в тому, що важко з отого “Хенкеля” щось поцупити? Чи у нерозумінні шляхів формування місцевого бюджету? Чому наші люди вирішили, що гроші на ремонт наших вулиць і трубопроводів, на утримання наших шкіл і дитсадків, на освітлення та прибирання зобов’язані давати нам донецькі, запорізькі чи харківські підприємства? Через декілька років таки побудує новий завод “Лафарж” і, швидше за все, перенесе у Тернопілля і свою реєстрацію. Будемо територією, де основною діяльністю стане перепродаж китайського одноразового ширвжитку. Для чого стільки розмов про інвестора та зусиль для його залучення, коли насправді він нам не потрібен. Не потрібні високооплачувані робочі місця нашим дітям і внукам, нехай їдуть на італійські каменоломні та працюють на обробітку хімікатами садів економічно відсталої Португалії. Навіть інформація про те, що миколаївський завод найсучасніший та найдосконаліший із 170 аналогічних, які працюють на усіх континентах, не здатна пробити мур неприйняття. До речі, ніяка громада у жодній країні світу (в тому числі на таких же заводах в Україні) не має жодних претензій до “Хенкеля”. Та й у Миколаєві ніхто не скаржиться на шкідливість продукції підприємства, яка використана чи не в кожній квартирі.

Тим часом одна за другою закриваються миколаївські котельні. Ніби то мало б це позитивно вплинути і на повітря, і на екологію. Насправді, маємо зворотну картину. Тисячі встановлених парапетних котлів викидають щодня десятки тисяч кубів відходів горіння у атмосферу, але не через височенні димарі, де ті викиди йшли у верхні шари, а безпосередньо у вікна та кватирки сусідів. На сесії йшлося, що в райцентрі зареєстрований ріст алергічних та інших захворювань в останні два-три роки. Якраз співпадає із періодом масового переходу на “автономне опалення”. “Хенкель”, нагадаю, працює півроку.

Щодо об’ємів податкових надходжень, то нове підприємство, в разі адекватних дій місцевої влади, здатне подвоїти доходи нашого бюджету. Плюс постійна допомога у вирішенні нагальних проблем. Саме така репутація у цієї компанії і не думаю, що в Миколаєві вони діятимуть інакше, ніж на інших заводах.  Можна з цим і не рахуватись. Якщо у нас все є і нічого не потрібно. Та, видається мені, більшість жителів Миколаєва думають інакше. Пори усі старання, не вдалося зібрати більше 200 підписів за заборону діяльності заводу. А миколаївці прийшли  на сесію не тільки протестувати, але й дещо для себе прояснити. Судячи з того, як реагувала більшість присутніх, є надія, що авантюра із “екологією” не пройде. Та людей і надалі продовжують баламутити, сподіваюсь, щиро вірячи у власну місію порятунку міста. Чи є якісь інші причини? Сподіваюсь, нема. Бо заробляти собі таким способом політичний капітал напередодні майбутніх місцевих виборів було б злочином. Проти всіх. І проти майбутнього.

Ярослав Муха