Вмикаю телевізор і переді мною висвітлюються притемнені обличчя в масках коміків, хитрунів, обличчя з напускною мрією, штучною серйозністю. Котрийсь ніяк не збагне, чого він опинився перед камерами і що від нього хочуть — він ледве по складах читає написану кимсь чужим програму перетворення бідного округу в український рай...Хотілося б вірити їм, якби у них за плечима були гідні вчинки та вагомі здобутки.
А ще більше хотілося б дожити до часу, коли вийде на кін історії нове покоління українців, постале з легенд про УПА. Те, яке насправді готове буде жити в ім'я України!
Звісно, далеко не всі кандидати в депутати такі, як я змалював бачених якось у телеящику.
Наприклад, мені імпонує Тарас Батенко — як християнин і сім'янин, як чудовий менеджер і управлінець, як людина не з галасливих майданів, де багато хто з нинішніх кандидатів навчився криком доводити свою брехливу правоту, обливати суперника брудом, вигукуючи при тому патріотичні гасла та обіцяючи людям неймовірні блага, якщо його допустять до верховнорадівського корита.
Батенко не галасує, не принижує жодного з суперників - кандидатів. Він відкритий для будь кого — чи то священик, робітник, вчитель, селянин чи службовець. Він знає проблеми людей не з газет і не з телебачення.
Батенко не з вулиці, не з сумнівного бізнесу. Він вихованець кращих людей нашого часу - Лук'яненка, братів Горинів, Геля, Овсієнка та інших людей честі і чину.
Не гонорово перераховувати добродійні справи Батенка, але той, кому потраплять на очі ці мої роздуми, хай повірить на слово (колишньому воякові УПА): багато таких чинів на рахунку Батенка, і сліди їх не лише на Львівщині, в Україні, але й і в інших країнах.
Ну, скажемо так: відреставрований музей-садиба Маркіяна Шашкевича в селі Підлисся, а також будучи коло пам'ятника-пантеону Михайлові Вербицькому в думках промовте: спасибі, тобі, Тарасе Батенку, за належну допомогу і участь у спорудженні цього пантеону великому українцю — одному з авторів нашого державного гімну.
І в ту ж мить ви напевне збагнете: людина, яка долучилася до спорудження цього пантеону аж ніяк не може бути «людиною влади», «тушкою», «людиною якихось олігархів».
Я хотів би вірити, що не помиляюся, вихопивши з натовпу кандидатів особу Батенка. Я хотів би вірити, що він не поодинокий як професіонал у політиці, у культурі, як управлінець у своєму бажанні щиро прислужитися Україні в якості законотворця.
І звертаючись до нього та сотень його ровесників, які сьогодні готуються писати новітню українську історію, я від імені своїх живих і загиблих у боях ровесників - побратимів прошу і наказую:
«Не даймо злу впоратися з тим добрим, світлим, людяним, яке набули батьки і діди протягом тисячоліть нашого українського буття».
