Василь Шкляр: «Нинішні вибори - це битва за Україну»

Ми попросили видатного письменника і громадського діяча Василя Шкляра розпові­сти про його враження від зустрічей з галицькими громадами, про ті настрої, які панують у нашому краї. Нагадаємо, що Василь Шкляр ба­лотується до парламенту по 123 Перемишлянському округу, до якого ще входять Золочівщина, Миколаївщина та Новий Розділ.

- Насамперед хочу вказати на великого на­шого ворога і найпершо­го союзника злочинної влади. Це та зневіра й апатія, яка оволоділа всім українським суспіль­ством. Мені дуже прикро, що ця байдужість напо­сіла й на галичан. Часом здається, тут ще більше розчарування, ніж у Центрі чи на Сході. І цьому є природне пояс­нення. Саме галичани ви­явили найбільший ентуз­іазм під час Помаранче­вої революції, вони по­вірили політикам з особ­ливою щирістю і відда­вали Майдану все, що могли. А де найпалкіші і найщиріші надії - там найтяжче зневір’я після поразки. Тому, коли кандидат у депутати їде в село, щоб зустрітися з людьми, роботяща бабу­ся кричить йому ще зда­ля: «Най би до мене при­їхала вся Верховна Рада, то я, поки не викопаю бульбу, не підведу голо­ви». По всій Україні ут­вердилося переконання: «Вони там усі однакові!» І саме в цих настроях я бачу першу загрозу нашо­му українському вибору.

- Невже тільки на­слідки Помаранчевої революції так гнітюче вплинули на людей і породили цю зневіру? Адже, попри все, Май­дан був світлою сто­рінкою в нашій історії.
- Ні, звичайно. Вели­ку недовіру посіяла й аморальна поведінка де­путатів. І то незалежно від їхньої партійної при­належності. Всі вони відверто жирують на тлі убогого існування наро­ду. Захмарні зарплати, безкоштовні квартири, незчисленні пільги мають і регіонали з комуніста­ми, і наші рідні обранці, за яких ми стояли горою. Так, там ще є кілька лю­дей, котрі викликають крихту довіри. Але навіть серед них ми не побачи­ли жодного достойника, який би вийшов на три­буну й сказав: «Схамені­мося, що ж ми робимо? Люди не мають на ліки, а ми гребемо собі оздо­ровчих по 40 тисяч! Як же ми повернемо собі до­віру виборців, якщо у нас пре з горлянки, а ті, хто нас вибрав, не можуть звести кінці з кінцями...».

- Може б, це ще не так зачіпало людей за живе, якби вони ба­чили хоч якісь позитивні результати депутатської праці то ж наш віз стоїть на місці уже понад двад­цять років. Опозиція багато говорить, та мало робить.
- Я вам скажу кра­мольну річ. У мене давно склалося враження, що багато хто з них дуже добре почувається саме в опозиції. Він там зручно прижився, отримує ті самі гроші, що й провладний депутат, але ні за що не відповідає. Люди звер­таються до такого парламентаря з проханням допомогти, а в нього вже заготовлена відповідь: «На жаль, нічим не можу вам зарадити, бо я в опо­зиції. Ось коли ми прий­демо до влади, тоді я вам усе зроблю». І все, він умив руки і далі живе як жив. І навіщо йому ляга­ти кістьми за мовний за­кон ? Краще передрімати ту лиху годину та й знов — до корита. Зате на но­вих виборах буде чим присягатися народу: ми цей закон скасуємо, ми оголосимо імпічмент пре­зиденту! А як же ти, го­лубчику, це оголосиш, якщо закон про імпічмент піде на підпис Януковичу? Тому я казав і кажу: найбільша опозиція До влади — це ніякі не партії, а сам народ. Пар­ламент не змете цю промосковську мафію, як за­раз нам обіцяють усі кан­дидати. Це зроблять люди.

- Маєте на увазі но­вий Майдан? Але ж Ви самі сказали про сус­пільну апатію і зневі­ру. Люди доведені до такого відчаю, що ве­дуться на гроші. Мов­ляв, якщо всі вони од­накові, то проголосую ліпше за того, хто дасть якусь копійчину. Сьо­годні всі говорять про те, як приховані «опо­зиціонери» від влади засівають округи грішми.
- Не в моїх правилах нападати на своїх опо­нентів. Це не мій стиль, я приїхав на округ боро­тися не з опонентами, а донести людям свою позицію. Якщо я встигну це зробити, то мені не загрожують ні великі гроші, ні «заяви різних органі­зацій», на які мої супер­ники опираються, як на милиці. Я маю найбіль­ший капітал — це моє чесне ім'я. І коли кажу про повернення довіри людей, то йдеться насам­перед про нове моральне обличчя депутата. Якщо ми відмовимося від не­помірних благ і покаже­мо громадянам, що ми готові до жертовної праці на користь людей і Вітчиз­ни, тоді нам повірять. Тоді громадяни побачать, що є за ким іти і також покажуть, що вони готові до громадянського опору. Іншого шляху немає.

- Вас знає весь світ, але можуть не знати в селах Вашого округу. Хоч Ваша відмова від Шевченківської премії на знак протесту про­ти Табачника сколих­нула всю Україну і до­котилася до кожного хутора. - Не зустрічав такого села, щоб там не було моїх читачів і палких при­хильників. Прикро тільки, що дехто вважає якимось ледве не подвигом мою відмову від премії. То зви­чайна річ — показати сус­пільству, що є цінності значно вищі за гроші. А національну свідомість ук­раїнців сколихнув насам­перед мій «Чорний Во­рон».

- То Вам подо­бається Ваш округ? Кажуть, аби Ви бало­тувалися у Львові чи, скажімо, у Рівному, то Вам навіть не тре­ба було б розвішува­ти плакатів. Перемо­га стовідсоткова. Там Шкляра знають в обличчя.
- Повірте, мені подо­бається мій округ. Я за походженням і складом характеру є сільським чоловіком. Село — колиска нації, саме воно давало Україні найбільше патрі­отів, письменників, уче­них, зрештою, і по­встанців давало тільки село. Тому в долі украї­нського села — мій най­більший біль і гнів, який ще побачить Україна. А Миколаївщина, Золочівщина, Перемишлянщина — це вже моя друга батьківщина. Тут я зустрів рідні душі, люди безкош­товно дають мені бензи­ну на авто, дають житло, приносять пляцки, без жодної оплати ходять по селах і розповідають, що на їхньому окрузі в депу­тати йде Шкляр

- А чому Ви мовчи­те про те, що в Перемишлянах на День Прапора Вас не пусти­ли на мітинг біля па­м'ятника Шевченка через те, що той захід оплатив інший канди­дат. Трохи дивно, погодьтеся, що Шевчен­ківського лауреата не пустили до пам'ятни­ка Шевченка. Так само було і в Миколаєві на дні міста. Я знаю, що Вас також не пускали в деякі школи та інші заклади.
- Все це пусте. Люди в тому не винні. Це пе­рекоси окремих заляка­них чиновників. Прикро було за деякі школи. Спершу я думав, що ди­ректори мене бояться че­рез мою особисту війну з Табачником. Аж вияви­лося, що причина в іншо­му. Просто вони мають певні зобов'язання за те, що їм вставили вікна. То я з цього приводу тільки сміюся і кажу, що над­ійде час — і я зашклю вікна всій Україні, бо моє прізвище Шкляр. Тому я на тих чиновників не об­ражаюся.

- Ходили чутки, що Ви знімете свою кан­дидатуру на користь котрогось із канди­датів.
- А що — в нашому окрузі балотується Любо­мир Гузар чи Ліна Кос­тенко? На чию користь мені зніматися, скажіть, будь ласка? Мене на ок­руг запросила громада, а не партія послала. І я несу перед цією громадою особливу відповідальність. Тому ми разом будемо бо­ротися до переможного кінця.

- Але скажіть, як протистояти тим кандидатам, які, заховавшись за різні партійні вивіски та опозиційні гасла, насправді ідуть від влади? У них великі шанси на перемогу, бо вони не злазять з те­леекранів, постійно крутять рекламні ро­лики, заполонили свої­ми фізіономіями всі газети й паркани.
- Я думаю, що наші люди мудрі і якраз за цими ознаками розпізна­ють хитрі писки тушканчиків. Вони, ці тушкан­чики, схожі на псів, які ставлять свої мітки під кожним стовпом. Доро­гими банерами, подарун­ками, грішми, чим зав­годно. Але в Галичині ідея переможе гроші. Чим ближче до 28 жов­тня, тим гостріше люди відчувають, що нинішні вибори — це битва за Ук­раїну. Не за парламент, а за подальший шлях і долю нашої Вітчизни. І я переконаний, що в нації мусить спрацюва­ти інстинкт самозбере­ження. Навіть на підсвідомому рівні. У вирішальний момент здригнеться рука й у того, хто взяв гроші, і він поставить свою галочку там, де підкаже серце.