На противагу пісенному вислову, Підгірці немов заховалися від суєти автотраси на Ходорів і, навіть, цивілізації, хоча до Нового Роздолу якихось 4-5 кілометри. Малочисельна підгорецька громада (224 жителі) завжди вирізнялася згуртованістю, самоврядністю і специфічною незалежністю.
Перед Стрітенням у неділю у Підгірцях гостювали аматори із Черниці і Пісочни, які після Богослужіння відтворили у місцевій церковці Святителя Миколая театралізоване дійство Різдвяної ночі. І хоч самі артисти називають його вертепом, інакше як виставою понад годинну театралізацію не назвеш. Причому, гості своєю акторською майстерністю, попри холод у приміщенні, захопили настільки, що присутні, виглядало, переживали разом із героями. Коли ж Рахиль впала у риданнях на коліна перед Іродом, то багато хто не зміг стримати сліз. Поринув у дитинство, коли сам ходив колядувати, і місцевий настоятель отець Андрій Колібек, який подякував артистам за гостини до такої невеличкої парафії та вкотре повернули у таїнство Різдвяної ночі, побажав і надалі продовжувати цю добру традицію. А фінальний акорд у проводах коляди зробив співочий колектив «Берегиня», який очолює директор Підгорецького Народного Дому і одночасно регент церковного хору Ірина Кузик.
Із жителями Підгірців після церкви спілкуюся про те, чим живуть. 83-річні Анна Озарко і Марія Павлюсь кажуть, що полями, городами. «Ми хоч пенсію маємо, а молоді – ні роботи, ні платні. Переважно – на заробітках, - продовжує пані Анна. - Моє ж дитинство було у слові Божім. А за комунізму у мою руку вкладали писану ручку, аби я підписала комсомол. Я відмовилася. Бог ославив мене. Тринадцять років працювала ланковою. Потім вчилася у Новому Роздолі на повара. Оскільки була здібна до тої справи, то після шестимісячних курсів мені запропонували навчання у Львові. Але родичі були уже старенькі і потребували догляду. Тому 20 років працювала у їдальні на виробництві. Була правою рукою кухарів. Мали ми тоді стабільну роботу, стабільну зарплату. А тепер молоді хлопці сидять удома, роботи не мають. Частенько їм не виплачують зароблене. Їдуть на заробітки. А там теж не мед».
До гурту приєднується Василь Мармура, який паламарює у церкві. Мова заходить про святиню. Над входом до неї викарбувані дві дати «1883-1988 рр.». Перша, пояснюють мені, свідчить про відкриття, а друга – про відродження. Після того, як під час війни у 1944 році у споруду потрапив снаряд і майже повністю розвалив одну стіну, церковця довго була у напівзруйнованому стані, а підгорецькі селяни ходили молитися до сусідніх церков: хто у Берездівці, хто у Станківці. Своя ж тим часом занепадала. Зчеплені анкерами у 1982 році стіни не витримували і розвалювалися, а зірваний вітром дах переповнив чашу терпіння (чи радше боязні) сільської громади. Вона сміливо вирішила відновити церковцю. «Пішли щедрувати і вже поклали ці гроші у свою касу. Касиром обрали Стася Трухима, – пригадує Анна Озарко. - Запустили чутку, що тут буде дім панахиди. Боялися, щоб ніхто не постраждав». «Спочатку розбирали споруду аж до фундаменту, чистили цеглу, а потім мурували заново, - додає Василь Мармура. – Щоб не було підозр, старенького Степана Прудивуса (нині покійного) посадили он там на лавочці і казали, що то він керує будівництвом, коли з міліції приїжджали. Непрошені візитери дивувалися з того, що такий старий може керувати, але вступалися. Так ніхто і не постраждав. А за рік церква уже стояла». Ганна Садова, яка проходила поруч, зачувши бесіду про те, як відбудовували церкву, і собі пригадує: «А пам’ятаєш, як носили тут шутер, каміння, цеглу... Василь ліпше знає, бо я тут невістка, хоча уже й 53-й рік». «Та я теж родом із Самбора. Сюди приїхав на роботу, оженився та й живу уже 54 роки. Справді, - ствердно киває паламар, - як у колгоспі не було роботи, то жінки ішли на будову церкви. Працювали чесно, як для себе». «Було усе так дружно, що аж душа радувалася! Бувайте здорові!» - попрямувала далі пані Ганна. «Як відкрили церкву, то яблуку в ній ніде було впасти, - продовжував паламар. - А нині у святині вільно». Чому? Одні вбачають у цьому наслідки комуністичного режиму, інші – більші статки односельців. А загалом, «життя тепер нормальне, - запевняє Василь Мармура, – бо можемо вільно славити Бога. У церкві у нас порядок. Люди по черзі миють, сестриці своє діло роблять. Ходимо колядувати, щедрувати, а на Великдень діти водять гаївки біля церкви… О, гості до Підгорець! Ігорку, ти до мами?». «Христос Рождається! При святі прийшов провідати, - відповідає після вітання Ігор Озарко, який тут народився, а нині живе у Горішному. – Вісімдесят четвертий рік їй пішов. Уже сім років не встає. І бабця сім років лежали. Чи то по роду так? І мене ноги болять. Але іду, поки мама ще живе. Вона і сварить, і любить… Щастя-здоров’я!» - мовив на прощання.
Говоримо і про сільську господарку. «Ще 37 хат у нас мають корови, - розповідає Василь Мармура. – Я маю ще дві, Коник донедавна тримав чотири. Коней усі вже збули (останнього восени), бо не дають прибутку. Тепер оті тракторці покупляли та й працюють. Трактор їсти щодня не просить, а за конем треба ходити день у день». «Хто має коня – не має спання» - жартує Анна Озарко.
Інтригує мене, а де ж тут центр села? «Оце і є центр» - чую у відповідь. Навпроти церкви трохи нижче – магазин, а далі – Народний Дім. Власне, декілька підгірчан саме поверталися із крамниці, яку продавчиня відкриває у свято після Богослужіння. Кажуть, продукти і солодощі там є завжди. Щодня завозять і хліб. Добрі відгуки почула тут і про роботу листоноші Ірини Шевчук: хоч із сусідніх Берездівців, але і газети, і пенсію приносить вчасно.
Цікавий факт: і самі підгірчани, і в сільраді говорять про монолітність громади. Нинішній війт Тарас Шаран (до речі, теж прибув на недільне Богослужіння) вважає її найдружнішою із усіх трьох сіл Станківецької сільської ради. А Василь Мармура теж зазначив: «Наша громада хоч мала, але дружна. Усе робимо своїми руками. І церкву збудували, і Дім Просвіти, лише магазин Роздільське асесте поставило». «Колись у нас і школа була, - згадує Анна Озарко. – Отам недалечко (показує рукою вверх у протилежному напрямку від церкви). Я там вчилася. За колгоспу розібрали. Верх до Станківців забрали. А решта тут пропало».
Історію сільського буття частково описав у своєму друкованому дослідженні «Підгірці» місцевий уродженець, відомий краєзнавець Михайло Мандрик (не так давно його не стало). Ним односельці по праву можуть гордитися. Адже був відомим краєзнавцем, за відгуками фахівців, досконало знав історію своєї малої Батьківщини, а ще вважався і літописцем Стрийщини. Творчим надбанням Михайла Мандрика стали драматичні твори, сценарії і літературно-критичні роботи, а також понад 10 краєзнавчих праць. У книзі про рідні Підгірці над Дністром автор розповів про суспільну і громадську працю жителів села, подав історично-соціальний аналіз господарювання.
* * *
Ірина Кузик похвалилася підгорецькими аматорами. Найактивніші – Христина Зозуля (має власні вірші), Діана Луцик, Василь Щепний, Діана Щепна (займається бісером). Малюють Віталій Дроняк, Олег Озарко (його роботи прикрашають Народний Дім). Гарно співають Ірина Озарко, Наталя Задерецька, Денис Медвецький. Із талановитих аматорів, які уже пішли вчитися далі після школи, - Василина Луцик (співає, малює, вчиться на дизайнера одягу), Оля Цап, Уляна Горін, Мирослав і Микола Гачани та інші. «Взагалі, - каже Ірина Кузик, яка господарює у тутешньому Народному Домі дванадцятий рік, - село співуче і дуже навіть співуче, просто, молодь трошки черства, хоч обдарованих є чимало. У церковному хорі жіночий склад, можна сказати, молодий – від 30 до 50 років, а чоловіки – старші, чомусь своїх онуків і синів не залучають до колективу, щоби хоч Службу Божу відспівати. Але нині хор гарно співав. Я задоволена. І хоч наше село дуже маленьке, але професійне, бо дух не вмирає. Ми не спимо».
У Народному Домі зустріла Наталію Озарко і познайомилася із її півторарічною донею Ангеліною. Жінка осіла у Підгірцях лише декілька років тому, але це не завадило їй активно включитися у громадське життя села. Каже, що їй тут подобається, тож повертатися до міста не має ані найменшого бажання. У депутатському корпусі Станківецької сільської ради вона очолює комісію із культури.
