Стійкість християн, їх небажання приносити публічні жертви ідолам імператорів, оголошених богами, їх стійкість і впевненість перед лицем смерті, вплинули на самого імператора. Він не тільки припинив переслідування, але й відійшов від влади. Діоклетіан поселився на березі Адріатичного моря в одному із своїх палаців (руїни якого збереглися в околицях Спліту у Хорватії) та зайнявся городництвом. Коли в Римі розпочалася боротьба за владу і прибула до нього делегація з проханням повернутися до влади, Діоклетіан показав їм свій город (“Подивіться, яку я виростив капусту”). Наступники Діоклетіана визнали християнство релігією поряд з іншими релігіями імперії. Константин І Великий (306–337) вирішив з допомогою християнства врятувати імперію, яка агонізувала. Але переслідувана церква не мала ні єдиної організації, ні єдиних правил, ні єдиного символу віри. Окремі общини самотужки пробували вирішувати всі проблеми. Рукописні євангелії, яких було значно більше (не всі пізніше церква визнала канонічними), були далеко не в кожній общині. Ранні теологи, на зразок Орігена (185–254) чи Лукіана (220–311), пробували узгодити релігію з тогочасною наукою. Їх суперечки точилися у вузькому колі. Праці ранніх теологів не доходили до їх колег в різних частинах імперії та за її межами. Потрібно було виробити єдиний символ віри та єдину церковну організацію. Ініціативу взяв на себе імператор Константин І Великий.
2. І Вселенський собор. У 325 р. імператор Константин І зібрав у Нікеї І Вселенський собор. На собор були скликані єпископи з усієї імперії імператорським указом весною 325 р. Імператор виділив із своєї скарбниці кошти на почтових коней, проїзд і утримання єпископів та пресвітерів. Найбільше відгукнулися на імператорський заклик єпископи з східних провінцій, де не вщухали теологічні суперечки. Не всі змогли за своїм фізичним станом прибути на собор. Римський папа Сильвестр І (314–335) прислав на собор двох своїх представників пресвітерів Вікентія та Вітона (Віта). Зі Сходу з-за меж імперії прибули делегати з Пітіунта (Піцунди) на Кавказі, з Пантікапея (Керчі) у Боспорському царстві в Криму, готський єпископ Феофіл з гірського Криму, делегат з Скіфії (тобто південної України, де тоді панували готи), два делегати з Вірменії, один з Персії (Яків Нізібійський). Повний список учасників собору не зберігся. Збереглися тільки резолюція, рішення та постанови. Собор тривав з кінця травня до кінця серпня. За цей час одні від’їжджали через проблеми у своїх єпархіях, інші прибували. Тому різні учасники собору приводять різні цифри. Євсевій Кесарийський (263–340) називає цифру “більше 250”, Євстафій Антіохійський (+ 346) – говорить прο 270, Афанасій Великий (298–373), папа Юлій І (337–352), Лукифер Калабрийский (IV ст.) говорять прο 300. Сам Константин у своєму виступі також назвав “більше 300” учасників. У грецьких, коптських, сирійських та арабських списках знаходимо до 220 імен. Збереглися послання Афанасія Великого (“Про Нікейські постанови” і “До африканців”), книга “Життя Константина” Євсевия Кесарійського, історії Сократа та Феодорита, “Історія” Нікейського собору Геласія Кизикського (475–476), в яких висвітлений перебіг подій під час собору. За істориком Сократом (писав у 439–443 рр.) собор було відкрито 20 травня.
Деякі історики датують початок собору 14 червня, коли вже після гарячих дебатів розпочалися голосування. Собор зібрався у тронній залі імператорського палацу. Імператор прибув у парадному одязі. Справа від нього був посаджений головуючий єпископ. За Феодоритом (386/393–457) на соборі головував Евстафій Антіохійський. Пізніші історики писали про близького до імператора Євсевія Кесарійського або одного з найстарших за віком єпископів Осія Кордовського (бл.260–359), який підказав імператорові саму ідею собору. У своїй промові імператор закликав відкинути всі протиріччя і вирішити всі суперечки через мирні дискусії. Він також просив приймати рішення швидко. Імператор думав, що найбільші суперечки триватимуть з донатистами, яких очолював карфагенський єпископ Донат. Його послідовники вважали, що церковні таїнства втрачають свою, якщо вони були здійснені священиками, які завинили перед церквою або зберігають зв’язок з винними. Тому вони повторно перехрещували всіх, хто до них приходив. Цей рух зародився в умовах діоклетіанових переслідувань, коли не всі християни були здатними витерпіти муки. Сти не допускали втручань світської влади у справи церкви і готові були закликати народ на добровільні муки заради чистоти церкви. Більшість противників донатистів сходилися на тому, що значення церкви і дія благодаті незалежні від святості окремих священиків. Але основна боротьба розгорілася з аріанами. Александрійський пресвітер Арій (256–336) вчив, що єдиносутність Бога-Отця і Бога-Сина хибна, Бог-Син є творінням Бога-Отця і тим самим є нижчим за нього.
Більшість солдат імперії та варварських народів схилялися до цих міркувань. Арій прибув на собор зі своїми прихильниками, серед яких виділявся вже згадуваний кесарійський єпископ Євсевій, учень мученика Памфіла з Кесарії, автор знаменитих “Церковної історії” та “Історії палестинських мучеників”. Він користувався великим авторитетом і, схоже, відкривав собор. Серед прихильників Арія були авторитетні єпископи Євсевій Нікомідійський, Феогност Нікейський, Марій Халкідонський, Павлин Тірський, Патрофіл Скіфопольський, Секунд Птолемаїдский і Феона Мармарикський. Сам імператор схилявся до аріанів, прагматичні міркування яких були йому більш зрозумілими. Ортодокси (православні), які їм заперечували, відстоювали вчення про святу Трійцю. Вони вважали, що аріанство не зрозуміло самої сутності християнства, яка полягає не в суб’єктивній моралі та аскетизмі, а в об’єктивній таємниці спокутування, на що вказував ще апостол Павло. Сам Господь через акт очоловічення взяв на Себе тягар обмеженості, гріха, прокляття і смерті, які лежали на людині і тварині. І лише ставши реальною Боголюдиною, Він отримав божественну силу і владу звільнити творіння від цього тягару, спокутувати, вирвати з пітьми злого. Стражданням на хресті, воскресінням Своїм вивів Він світ з царства тління і відкрив дорогу до нетління і життя вічного. І кожен, хто вільно бажає бути усиновленим Ним в Його тілі – Церкві – через таїнства прилучається до перемоги Богочоловіка над смертю.
В цьому чуді із чудес і таємниці з таємниць полягає сутність християнства, а не у раціональній моралі, як у інших природніх релігіях, чого не могли зрозуміти аріани. Але догматичну формулу “?μοο?σιον τω Πατρ?” (“Единосущного Отцю”) також розуміли далеко не всі ортодокси (православні). Більшість з них не усвідомлювала складності проблеми, приймаючи ортодоксію скоріше інстинктивно, боялося опори на філософську термінологію і обмежувалося посиланнями на букву Святого письма. Меншість складалася з видатних вчених теологів, подвижників і сповідників. Широко відомими своїми богословськими творами були Олександр Александрійський (+ 326), Афанасій Великий, Евстафій Антіохійський, Маркел Анкірський (+ 373). Леонтій Каппадокійський, Яків Нізібійський, Амніон з Єпіфанії Кілікійської, Павло Неокесарійський зі спаленими руками, Пафнутій Фіваїдський і Потамон з Єгипту з виколотими очима та вивихненими ногами, – були подвижниками, які вистояли під час діоклетіанових гонінь. Імператор, входячи в зал при парадному відкритті собору, демонстративно вітав, обнімав і цілував у виколоті очі цих сповідників. В числі цієї інтелектуальної і духовної меншості був і скромний єпископ Миколай Міррлікійський (280–343), який виділявся хіба що богатирською статурою. Але саме йому довелося стати однією з центральних фігур І Вселенського собору і одним з найбільш шанованих святих обох церков. До цієї групи примикав і готський єпископ з Криму Феофіл. Дебати були гарячими. Арій та його прихильники, впевнені у прихильності імператора, сміливо вели полеміку.
Під час полеміки дійшло до особистої сутички св. Миколая Міррлікійського з Арієм, коли перший не витримав і вдарив Арія (що зображено на фресці надбрамної Троїцької церкви у Києво-Печерському монастирі). Євсевій Кесарійський висунув свій компромісний проект символу віри, трохи відмінний від аріанського. Його спочатку взяли за основу, але православним таки вдалося відстояти свою версію. Остаточну редакцію здійснив один з секретарів собору Гермоген, згодом єпископ Кесарії Каппадокійської. 19 червня було прийнято головне рішення собору – символ віри (“Вірую”). Далі собор прийняв ще 20 постанов канонічного характеру (про прийом до церкви тих, хто відпав під час гонінь імператора Лікінія, про прихильників вчення Павла Самосатського та ін.). 25 серпня, в день 20-річчя правління імператора Константина, собор завершив свою роботу пишним святковим бенкетом.
Рішення Собору було прийнято у всьому християнському світі. Символ віри (“Вірую”), яким його знають всі християни, остаточно був відредагований на ІІ Вселенському соборі. Але основа його прийнята І Вселенським Нікейським З ініціативи імператора франків Карла Великого католицька церква доповнила нікейський символ вставкою про походження Святого Духа і від сина. Догматично ця вставка не суперечить нікейському символу віри, але вона не була прийнята на вселенському соборі (через політичне протистояння у ІХ ст. скликати такий собор не вдалося), тому православні церкви цього доповнення не визнали, що стало пізніше однією з причин розділення церков.
Арій зазнав поразки на соборі. Його вчення було засуджене, але аріанами залишалися майже всі германські народи, які оточували імперію і проривалися через її кордони, і це породжувало немало проблем в процесі їх спілкування з рештою населення на зайнятих землях. Сам Арій до смерті намагався довести свою правоту. Під час одного диспуту він відчув різкий біль у шлунку, вийшов в туалет, де відразу ж і помер (336 р.).
Подібно закінчив і висунений його послідовниками антипапа Лев, що дало підстави для насмішок противникам аріанства.
Аріани знайшли притулок не тільки у варварських королів. Окремі імператори, наприклад Валентиніан ІІІ (375–392), вважали їх церкву рівноправною з ортодоксами. У багатьох випадках, користуючись підтримкою влади, аріани знущалися над ортодоксами і нищили їх храми. П’ять разів імператори-аріани скликали помісні собори і змушували Афанасія Олександрійського шукати захисту у вигнанні. На помісному соборі у Антіохії 87 єпископів, і серед них римський папа Ліберій І (352–366), навіть відлучили Афанасія від церкви. У відповідь непримиренний Афанасій відлучив своїх противників.
У ІV ст. після припинення гоніння на християн ідеали мучеництва за віру почали замінюватися на ідеали пустельників. Більшість цих пустельників відстоювали саме ортодоксальну церкву. Взірцем для останніх став єгипетський пустельник Антоній Великий або Антоній Фівський (251–356), який на практиці власного життя втілював євангельську ідею перемоги духу над тілом. Ще за його життя натовпи віруючих стікалися у пустелю послухати проповіді св. Антонія. Його учень і послідовник Палладій Еленопольський (бл.364–бл.430) у “Лавсійській історії” описав духовні подвиги свого учителя, який навіть не знав грамоти. Ці перекази особливо сприймалися західною церквою, де популярність св.Антонія була вражаючою, а його боротьба із спокусами довго надихала багатьох митців.
Практичні основи чернецтва, що почало складатися на базі захоплення пустельництвом, сформував коптський священик Шенуте (бл.333–451), ставши одним з перших архімандритів. Основою його монастиря була дисципліна і щоденна праця. „Хто не хоче працювати, хай не їсть”. Плоди своєї праці монахи використовували для укріплення монастиря від набігів нубійських племен та заготівлі продовольства, яке потім роздавали старцям, жінкам та дітям, які хоронилися в монастирі від цих набігів. Приклади єгипетських пустельників негайно підхопили на окраїнах імперії, перш за все на заході, де була жагуча потреба у подібній діяльності.
На єпископських кафедрах, в перших монастирях і, навіть, печерах пустельників, творилися перли церковного письменництва, які геть витіснили світську літературу вмираючої імперії. В умовах варварських нападів, постійних війн і знецінення життя, ідеї борців за віру, які добровільно йшли на муки, та перших пустельників сприймалися краще. Аквілейський патріарх Руфін переклав Євсевія на латину і доповнив його історію подіями за 325–395 рр.; були написані церковні історії Сократа Схоластика (бл.380–440), Соломона Єрмея Созомена (+ бл.450) та Макарія Феодорита (387–457).
На сході активно працювала теологічна думка – праці членів каппадокійського гуртка: Василія Великого (бл.330–379), його брата Григорія Нісського, їх близького товариша Григорія Богослова (бл.330–390) та яскравого полеміста Іоанна Златоуста (347–407) заклали основу теології, використавши всі досягнення античної філософії. Язичництво не могло вже щось суттєве протиставити цій ідеології. Останній його апологет імператор Юліан Відступник, вмираючи від випадкової рани, зібрав в руку власну кров і, кинувши її в повітря, закричав: “Ти переміг Христос! Наситься галілеянине!”. Це була агонія вмираючого язичництва.
Західна церква додала до цієї блискучої плеяди перших теологів двох не менш видатних діячів: Євсевія Ієроніма (348–420) та Аврелія Августина (354–430). Св.Ієронім, отримавши блискучу освіту в Римі, останні сорок років життя провів в одинокій келії. Він не боявся виступати проти імператора, як і проти кліру, який ганьбив своєю поведінкою ідеї церкви. Він першим обґрунтував примат духовної влади над світською і доводив неприпустимість підпорядкування церкви імператорам. Йому належить латинський переклад Біблії (Вульгата), каталог 135 ранньохристиянських письменників та нотатки з римської літератури. Св.Августин був родом з Нумідії і більшу частину життя провів в Африці. Він також здобув добру освіту, а певний час захоплювався містицизмом маніхеїв (прихильників вчення Мані (216–276), який розглядав світ як арену боротьби між добром і злом, закладеними у кожній людині, і шлях до перемоги першого вбачав у крайньому аскетизмі; його вчення також претендувало на світову релігію і певний час було суперником християнства). У своєму головному творі “Про град Божий”, де Августин передрікав загибель Риму, він проводив цікаву паралель: перше у світі місто заснував братовбивця Каїн, а найбільше місто світу – братовбивця Ромул. Своє кредо св. Августин виклав у автобіографічному трактаті “Сповідь”, який за силою і глибиною віри наближається до перших євангелій. (“Я не був би, я зовсім не міг би бути, якби Ти не був присутнім у мені”). Його людина відчуває себе над пропастю небуття, над якою її утримує рука Божа. „І якщо Бог є форма форм, він має буття, хоча форма землі дає землі бути, а форма вогня – вогню. Форма ж даюча буття, є Бог, який формує всяку форму” – так вирішив загадку існування життя св. Августин.
3. ІІ Вселенський собор. У християнстві склалося історично чотири головні центри (Александрія, Рим, Антіохія та Єрусалим). З падінням Рима як столиці (імператори переїхали до Равенни) зросло значення і Константинополя. Єпископи цих центрів стали іменуватися патріархами (римський – папою). Шостий центр – Аквілея, єпископ якої також став патріархом, не маючи відповідних традицій, залишилася звичайною архієпископією. Імператори прагнули мати центр християнства у своїй столиці, щоби контролювати церкву, тому підтримали константинопольських патріархів. Основна боротьба за верховенство в церкві пішла між Александрією та Константинополем. Останній на початках використовував Рим як надійного союзника.
Далі на соборі були вставлені слова: “від Духа Святого і Діви Марії”, “розп’ятого за нас при Понтії Пілаті” “і похованого”, “його же царству не буде кінця”. Нікейський символ закінчувався і “в Духа Святого”, собор доповнив завершення згадками про церкву, хрещення, воскресіння мертвих і “життя будучого віку”.
Дуже важливими для життя християнства були канонічні правила, прийняті собором. Вони встановили п’ять помісних церков, заборонивши єпископам однієї єпархії втручатися у справи іншої, а також надали єпископам (патріархам) Константинополя, як Нового Риму, перше місце за єпископами (папами) римськими. Вже постанови цього собору римська і александрійська церкви не визнавали до половини V ст. У 382–383 рр. у Константинополі знову збиралися собори, які вносили незначні правки у рішення вже прийняті.
Середина V ст. характеризувалася новим спалахом активності поодиноких пустельників, таких як св. Северин (+ 482), котрий проповідував у придунайських варварів; його учні Євгіпп (бл.450 – бл. 535), Симеон Стовпник (+ 459), який останні 47 років свого життя провів на вузькій та незручній площадці на колоні-стовпі, проповідуючи ідеї соціальної рівності і збираючи біля своєї колони величезні натовпи, через які він посилав розпорядження імператорським чиновникам, а також проганяв багачів, які відмовлялися відпускати на свободу рабів.
4. ІІІ Вселенський собор. У 428–431 рр. константинопольську кафедру займав патріарх Несторій (+ бл.451), який пішов ще далі, ніж Арій. Він вважав Христа не Богом-Сином, а людиною, яка через втілення св. Духа стала месією. Його страждання і смерть на хресті не мали відношення до Бога. Матір Ісуса також не була Богородицею, бо породила не предвічного Бога, а людину. Несторія підтримав константинопольський клір та антіохійський патріарх Іоанн. Проти гаряче виступив александрійський патріарх Кирило. На бік останнього схилявся і папа Целестин, але побоювався, не знаючи достеменно позиції імператора.
Несторій був прямим і нездатним до інтриг. Кирило схилив на свій бік єрусалимського патріарха Ювеналія і ряд впливових єпископів. На ІІІ Вселенському соборі, який зібрався 431 р. у Ефесі, було 200 ієрархів. Легати Целестіна спізнилися умисне, представники антіохійської церкви – через інтриги Кирила. Несторій відразу зазнав поразки і був скинений. Прибулі легати папи стали на бік переможців. Сирійська церква відмовилася визнати рішення собору і пішла за Несторієм. Її місіонери у наступні століття доходили аж до Індії та Китаю, в деяких країнах несторіанство стало офіційною релігією. Сьогодні несторіанська церква має свої общини в Сириї, Іраку та Ірані. На ІІІ Вселенському соборі було засуджено і пелагіянство, яке ще довший час залишалося популярним, особливо на заході. Чернець Пелагій (бл.360–після 418) вчив, що кожна людина має вільну волю і тому, творячи добро, може досягнути внутрішнього самовдосконалення і отримати спасіння душі. Продовжувалася боротьба і з аріанством, яке в Африці та Іспанії, користуючись підтримкою королів вандалів та вестготів, переходило в наступ.
5. IV Вселенський собор. Незабаром у надрах александрійської церкви в процесі боротьби з несторіанами сформувалася нова потужна єресь – монофізити. Архімандрит Євтихій навчав, що у Христа лише одна природа – божественна, а не подвійна (божественна та людська), і таким чином на хресті страждав не богочоловік, а сам Бог.
У 451 р. в Халкідоні було зібрано IV Вселенський собор. Це був найбільш представницький собор у складі 630 отців церкви (правда, постанови собору підписали тільки 355 учасників). Собор прийняв політичне рішення про зверхність константинопольської церкви як столиці християнства (28 канону). Папа Лев І (440–461) противився прийняттю 28 канону, тим більше, що при його прийнятті представників Риму не було. Врешті він затвердив рішення собору, не звертаючи увагу на 28 канон. Навколо цього питання досі точаться суперечки. Безперечно, що це необдумане рішення в угоду імператорському двору стало першим кроком до пізнішого розділення церков.
Стосовно вчення Євтихія собор прийняв компромісне рішення: “Христос – Бог, але він і людина, перебуває в двох єствах, незмінно і нероздільно”. Монофізити не визнали цього рішення. За ними пішли коптська (єгипетська), ефіопська та вірменська григоріанська церкви, які досі залишаються монофізитськими і визнають лише три перші вселенські собори.
6. V Вселенський собор. Єдина вселенська ортодоксальна християнська церква (католицька православна християнська церква) розділилася на ортодоксів, несторіан та монофізитів. Тверді позиції ще зберігали аріани. У 536 р. імператор Юстиніан І (527–565) на помісному соборі у Константинополі під впливом папи Агапіта (західна церква не сприйняла монофізитства) позбавив патріаршества Анфіса, як таємного прихильника монофізитів. Юстиніан І був одним з найвидатніших імператорів, якому вдалося ліквідувати королівства вандалів в Африці та остготів в Італії (обидва королівства було оплотом аріан) і майже відновити Римську імперію. При ньому була збудована св. Софія в Константинополі.
У 553 р. імператор Юстиніан І скликав у Константинополі V Вселенський собор. На соборі були присутні 150, а наприкінці 164 архієреї, серед них константинопольський, александрійський та антіохійський патріархи. Римський папа Вігілій (538–555), якому пропонували головувати на соборі, через хворобу не брав участі у засіданнях. Собор дозволив осуджувати померлих і наклав анафему на Арія, Несторія, Орігена, Македонія та Аполлінарія. Були засуджені і оголошені єретичними твори Феодора Мопсуетського, Феодорита Кіррського та Іви Едеського, в яких знайшли несторіанські погляди.
Римські папи, змушені корегувати свої погляди за візантійськими імператорами, уважно спостерігали за боротьбою кафедр Константинополя та Олександрії. Несторіанство та монофізитство меншою мірою зачепило західну церкву, хоча боротьба з єресями і тут протікала бурхливо. З VI ст. слідом за франками і інші германці почали відмовлятися від аріанства. Папа Григорій І, прозваний Великим (580–604), розпочав зміцнення римської церкви, відмовившись від політики лавірування, характерної для його попередників. Розгорнувши велику місіонерську діяльність в Африці, Іспанії та Британії, він зайнявся створенням економічної бази церкви з метою зробити її незалежною від світської влади. Він першим ввів у християнську теологію догмат про чистилище, давши надію великим грішникам, яких молитви живих могли визволити від вічних мук. Папа обґрунтував тезу про те, що не лише Господь, але і свята Богородиця і всі інші святі, канонізовані церквою, можуть допомогти грішникам. Ці ідеї набули великої популярності серед основної маси населення варварських королівств. Популярними стали також написані папою доступною мовою “Діалоги про чудеса святих отців”. Східна церква не сприйняла догмату чистилища (який не обговорювався на вселенському соборі), як і не помітила того, що папа запровадив єдиний латинський обряд на заході, давши другий поштовх до відділення церков. На сході поступово запроваджувалася служба св. Іоанна Златоуста, яка сильно відрізнялася від меси Григорія Великого.
Окрім того східна церква користувалася різними мовами, тоді як Рим, визнаючи канонічними латину, грецьку мову та гебрайську, користувався виключно першою.
7. VI Вселенський собор. Розробляючи можливості компромісу з монофізитами, константинопольські патріархи Сергій І (610-638) та Пірр (638–641, 654) в “Екфесісі”, визнаючи наявність у Христа двох природ, внесли висновок про єдину божественну волю. Це поклало початок нової єресі – монофелітів. За нікейський символ віри вступився знаменитий теолог і проповідник Максим Ісповідник (580–662). На помісному Латеранському соборі у 649 р. єресь монофелітів, які заперечували наявність у Христа людської волі та діяльності, було засуджено. Але вже наступного 650 р. Максим був викликаний до Константинополя, засуджений і ув’язнений у монастирській тюрмі у Лазіці, де і був замучений, не зрікшись своїх поглядів. Папа Мартин І (649–655) був заарештований равенським екзархом (імператорським намісником Італії) і відправлений у Константинополь, де його засудили на смерть, яку замінили на прохання патріарха засланням в Крим, де він і помер. Незважаючи на спробу імператорів силою добитися запровадження компромісної версії монофелітів, вона не призвела до зближення з монофізитами і внесла тільки напруження у стосунках із західною церквою. Тому у 680 р. у Константинополі було скликано VI Вселенський собор, який тривав мало не два роки. 153 ієрархи, в їх числі константинопольський та антіохійський патріархи і три легати папи, провели 18 засідань. Відкритий монофеліт антіохійський патріарх Макарій був засуджений та зміщений з посади. Монах Поліхромій, який з’явився на собор захищати монофелітів, пообіцяв воскресити мертвого. При великому зібранні народу чудо не відбулося, що також посприяло засудженню монофелітів.
8. VII Вселенський собор. Незабаром східну церкву охопило іконоборство. Його ідеологи доводили, що Господь не може бути ніким зображений і вимагали знищення ікон, статуй та мозаїк, а заодно і монастирів. Імператор Лев ІІІ Ісавр (716–741) в умовах арабської загрози, вишукуючи землю для збільшення числа своїх стратіотів (воїнів, які за службом власним коштом отримували земельні наділи), не тільки підтримав іконоборців, але й спрямував їх енергію проти монастирів, які володіли значними землями. Патріарх Герман (715–730), побоюючись імператора, зайняв невиразну позицію, але помісний собор 727 р. став на захист ікон та чернецтва. І тоді імператор у 730 р. едиктом заборонив шанування ікон та змістив патріарха. Монастирі закривалися, їх землі отримували стратіоти, а чернь громила храми, викидаючи ікони та статуї. Монахи втікали в далекі окраїни або на захід, де ідеї іконоборства не отримали підтримки. Між константинопольською та римською церквами виростала глуха стіна. Багато монахів знайшло притулов в горах Криму. Іконоборство породило ще одну єресь – павліканство (які виводили своє вчення від апостола Павла), яке намагалося сумістити ідеї маніхейства з іконоборчим православ’ям. Його вождем став Константин-Симеон з Вірменії. За його вченням Бог добра – небесний батько, Бог зла – творець землі і людей і лише після його знищення на землі утвердиться влада добра. Христос був одним з ангелів, сином Бога добра, а павлікани – його послідовники і справжні християни. З християнського канону павлікани визнавали тільки Новий завіт (без послань св.Петра), відкидали культ Богородиці та святих, виступали проти ікон та монастирів. Вони організували справжню армію, очолену архонтами Карвеасом і Хрисохіром, та створили власну державу на арабо-візантійському кордоні, очолену католікосом Сергієм. Після того як імператор Михаїл ІІІ (842–867) організував проти них терор, архонт Хрисохір вирушив на Нікею та Нікомедію. Візантія прийняла виклик, столиця павлікан Тефріка було обложена і здобута, а Хрисохір страчений (878 р.). Павлікани зреклися своєї єресі, але багато з них після переселення на фракійський кордон перейшли на захід, давши поштовх єресі богумілів та альбігойців.
Все це ще сильніше віддалило східну і західну церкви. Коли ж, нарешті, на VII Вселенському соборі у Нікеї (останньому спільному соборі, який визнають обидві церкви) у 787 р. було відновлено шанування ікон, виявилося, що віддаль між обома церквами дуже значна. На заході було інше богослужіння, інша церковна мова, розвинулося вчення про чистилище, доповнене тезами про накопичення благодаті праведниками, розвинулося шанування Богоматері та святих подвижників. Окрім того константинопольські та інші східні патріархи повністю потрапили під владу імператора, тоді як папи в особі франкських королів отримали надійних захисників, а, діставши частину земель Равенського екзархату і утворивши власний лен навколо Рима, – можливість для проведення власної незалежної політики. Хоча в цілому церква і далі скрізь потребувала підтримки і захисту держави.
Наступні ІХ та Х століття були періодом загострення протиріч між обома частинами церкви, які в більшості випадків мали політичне підґрунтя. Ці протиріччя переросли в конфронтацію за константинопольського патріарха Фотія (858–867, 878–886) і привели до розриву церков 15 липня 1054 р. за патріарха Михайла Керуларія (1043–1058). В літературі зустрічається твердження про взаємне прокляття обох церков. Однак ні латинська церква не відлучала грецьку, ні грецька – латинську. Булли про відлучення (екскомуніку) стосувалися лише окремих осіб: римські легати відлучили патріарха, а через кілька днів патріарх відлучив легатів. Після розколу 1054 р. апостольська католицька православна церква розділилася на католицьку (західну) та православну (східну). Вони пішли різними шляхами. Православна церква все більше скорялася волі візантійських імператорів, які не вагаючись, зміщали непокірних патріархів. Католицька церква, яка за папи Григорія VII (1073–1085) розпочала з римськими імператорами боротьбу за право інвеститури (поставлення церковних ієрархів), добилася звільнення від зверхності світської влади. До 1582 р., незважаючи на відмінність в обрядах і догматах, католики і православні продовжували святкувати Різдво в один час. До ХІІІ ст. не заборонялися шлюби між представниками обох конфесій. До середини XV ст. відбувалися взаємні діалоги і спроби об’єднання, зокрема на соборі у Барі в 1089 р., Другому Ліонському соборі 1274 р. і Ферраро-Флорентійському соборі 1439 р. (де обидві сторони домовилися про унію, реалізації якої завадило падіння Константинополя у 1453 р.). Навіть захоплення і пограбування французькими та венеційськими хрестоносцями Константинополя під час Четвертого хрестового походу (1204 р.) не призвело до взаємної ненависті. Хоча після цього на побутовому рівні рядові католики нерідко сприймали православну (грецьку) віру як різновид язичництва, а православні греки (особливо еліта) пробували знаходити “спільну мову” із мусульманами проти католиків-латинян.
Спроби порозуміння при цьому не переривалися. Ініціаторами виступали як римські понтифіки, так і православні правителі, які продовжували на своїх територіях контролювати церкву. Прикладами таких порозумінь є коронації папою та його легатами правителів Болгарії, Сербії і галицько-волинського князя Данила Романовича (1253 р.). Мотиви таких унійних спроб були переважно політичними, через що вони були приречені на невдачі аж до Берестейської (1596 р.) та Ужгородської (1646 р.) уній і Замойського синоду 1720 р. Продовжуються діалоги і далі. У 1964 р. римським папою Павлом VI і патріархом Константинопольским Афінагором I були уневажнені акти відлучення 1054 р., що стало першим кроком до примирення. А 2001 р. папа Іван Павло ІІ, перебуваючи з візитом у Греції, попросив вибачення за злочини, вчинені хестоносцями у 1204 р. ХХІ століття повинно завершитися подоланням протиріч між обома церквами, більшість яких і далі носять характер скоріше політичний ніж теологічний.
Леонтій Войтович
