Про все це і не тільки у дні 80-х роковин Голодомору ІА ZIK розповів кандидат історичних наук, автор монографії «Західна Україна і Голодомор 1932–1933 рр.» Ярослав Папуга.
– Останні роки Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду на передній план у темі голоду 1932–33 рр. виносить питання про доброчинців, які допомогли врятуватись іншим людям. Як Ви ставитесь саме до такого вибору?
– Очевидно, що останнім часом збільшилася кількість публікацій, у яких порушуються питання опору з боку українців на злочинні дії Москви чи надання допомоги потерпілим. Вірогідно дослідники не хочуть розглядати українців лише як безмовних жертв більшовицького режиму, а вказують й на спроби вчинити відсіч заходам Кремля. Звичайно, що й такий підхід до вивчення теми потрібно розвивати. Адже опір радянській тоталітарній системі чи заходи допомоги голодуючим з боку їхніх сусідів, які самі відчували нестачу продуктів, заслуговує на повагу й потребує дослідження. У таких страшних умовах ділитися останнім з помираючими від голоду – це справжній подвиг.
– Чи можемо ми говорити, що питання геноциду у цій темі відійшло на задній план?
– Не зовсім, адже в Україні донині є люди, котрі заявляють про вимушені дії радянського керівництва щодо проведення економічних перетворень, таких як індустріалізація та колективізація, наслідком яких, на їхню думку, і став голод. Достатньо згадати теперішнього керівника Українського інституту національної пам’яті Валерія Солдатенка, котрий твердив, що конфіскація в населення сільськогосподарської продукції була необхідним кроком для модернізації СРСР. Окремі політики в Україні вважають, що немає підстав говорити про організований Москвою голод.
За межами України таких людей є значно більше. Це й прихильники твердження про те, що всі народи СРСР однаковою мірою постраждали від економічних експериментів більшовиків (цю тезу активно відстоюють представники Росії), і деякі західні науковці, які засуджують політику Москви, однак вважають недостатніми аргументи прихильників геноцидного характеру Голодомору. Тому питання вивчення Голодомору як геноциду й надалі залишається актуальним й потребує досліджень.
– Ви є автором праці «Західна Україна і Голодомор». Наскільки ця тема доброчинності між українцями з обох берегів р. Збруч була актуальною у той час?
– Західні українці, яким пощастило в міжвоєнний період проживати поза межами СРСР намагалися допомогти співвітчизникам за Збручем, оскільки вважали трагедію Наддніпрянщини й своєю бідою. Вони пересилали кошти чи продукти окремим жителям Східної України, здебільшого рідним чи знайомим. Підтримували галичани і волиняни тих наддніпрянців, яким вдалося втекти з СРСР або тим нечисленним людям, котрі зуміли виїхати з радянської імперії.
У Західній Україні й серед європейської еміграції створювалися спеціальні комітети, що займалися питанням порятунку голодуючих. Найбільш відомим з них був Український громадський комітет рятунку України, створений у липні 1933 року у Львові. Цей комітет зібрав як на той час досить значні кошти й навіть зумів певні гроші передати голодуючим. Іншу частину коштів було використано для донесення до світової громадськості правди про трагедію Наддніпрянщини. Зокрема, представники комітету об’їздили країни Західної Європи й досягнули деяких успіхів у розповсюджені інформації про Голодомор перед міжнародними чинниками.
– Наскільки ця допомога була ефективною?
– Немає даних про кількість людей, яких вдалося врятувати від голодної смерті. Якщо зважити на масштаб трагедії, то стає зрозуміло, що надати допомогу вдалося незначній частині тих, які її потребували. До речі, самі західні українці це розуміли. Наприклад, член львівського комітету Мілена Рудницька на віденській конференції в грудні 1933 року, дискутуючи з посланцями німецької і єврейської делегацій, вказувала на принципову відмінність у становищі українців у СРСР: їх голодувало набагато більше, ніж представників інших націй, і тому заходи індивідуальної допомоги, що обговорювалися на форумі, були недостатніми. Водночас вона як і інші діячі акції порятунку не відмовлялася від підтримки окремих людей.
Західні українці вважали, що потрібно робити все можливе для допомоги потерпілих. Тим більше, що інколи ця підтримка, була єдиною можливістю для окремих голодуючих вижити. Так, в одному листі житель Східної України писав: «Дякуємо вам за 25 зол. Продукти, що ми взяли за ці гроші вже доїдаємо і знову загрожує нам голод, бо ми тільки живемо допомогою від маминої рідні і всіх вас».
– Як до цього ставилась польська влада?
– Польська влада, за незначним винятком, не переслідувала галичан і волинян за збір коштів на підтримку голодуючих. Не перешкоджала вона також відправленню цією допомоги жителям УСРР. Щоправда певні обмеження на розвиток акції протесту Варшава запровадила. Після вбивства 21 жовтня 1933 року членом ОУН Миколою Лемиком працівника радянського консульства Олексія Майлова, державні органи Польщі заборонили проведення масових заходів, учасники яких виступали проти політики Москви, що призвела до Голодомору. Особливо негативно такі дії польської влади вплинули на проведення 29 жовтня «Дня жалоби і протесту». Однак, вчинок Миколи Лемика був виправданий – це була відповідь на мільйони українських жертв у Радянському Союзі. Цей атентат спричинив великий резонанс у західній пресі. Внаслідок цього – світ дізнався про Голодомор 1932–33 рр., що, можливо, комусь таки врятувало життя.
– Яка була позиція у радянської?
– Радянська влада з одного боку хотіла заробити на людському горі й дозволяла переведення голодуючим валюти від родичів з тогочасної Польщі, за яку можна було за завищеними цінами отримати продукти. З другого боку – Москва намагалася приховати правду про голод й заперечувала проти надання масової допомоги постраждалим і не дозволяла вділяти підтримку з боку спеціальних організацій.
Звичайно, що західні українці, які допомагали наддніпрянцям опинилися в кращому становищі, ніж, ті жителі Радянської України, що рятували оточуючих. Адже матеріальне становище на правому березі р. Збруч було ліпшим, ніж на лівому. Якщо радянські українці віддавали останні продукти, які були необхідні й для свого порятунку, то галичани й волиняни, хоч і проживали у несприятливих економічних умовах, не знали такого голоду як в СРСР. Та й переслідувань за свої дії західні українці не зазнавали.
Тільки після приєднання Західної України до СРСР окремі активісти, які допомагали наддніпрянцям у 1932–33 рр., потерпіли за свою рятункову акцію. Зокрема, активний діяч антирадянських заходів протесту у Бучацькому повіті Тернопільського воєводства Теодор Данилів опинився у сталінських таборах. Він зазначив, що на засуджених наддніпрянців позитивне враження справила інформація про акцію порятунку галичан.
– Яка була реакція Західних держав на Голодомор?
– Реакція країн Заходу на Голодомор загалом була пасивною, хоч певну зацікавленість подіями в УСРР європейські політики все-таки проявили. У англійському парламенті в ті роки розглядалася ситуації в Україні, найвпливовіша міжнародна організації міжвоєнного періоду Ліга Націй звернула увагу на події в Наддніпрянщині, окремі знані діячі виступили на захист голодуючих. Але у цілому відгуки на трагедію Радянської України були недостатніми.
Головна причина такої позиції була у тому, що керівники держав Заходу надавали перевагу політичній доцільності перед моральними принципами. У рік приходу до влади в Німеччині Гітлера лідери великих держав вирішили не загострювати стосунків з Москвою, яку розглядали як союзника у боротьбі з нацизмом. Саме в 1933 році США встановила дипломатичні взаємини з СРСР. До того ж у той час на Заході серед інтелігенції було популярним радянофільство. Симпатії до комуністичного експерименту підштовхували цих діячів до того, що вони закривали очі на злочини Кремля.
– Мовчазна згода у цьому випадку прирівнюється до співучасті?
– Про співучасть можна говорити щодо тих політиків чи держав, які мали можливість допомогти, однак не зробили цього. Особливо негативно українці, які проживали за межами СРСР, оцінили позицію знаного французького політика Едуарда Ерріо. Він у серпні-вересні 1933 року відвідав СРСР, після чого заявив про відсутність голоду.
– Відчуття свідомого знищення українців у радянської влади виникло ще до початку Голодомору чи вже у процесі?
– За матеріалами, які стосуються теми «Західна Україна і Голодомор», складається враження, що Москва готувалася до проведення геноциду. Голод 1931–1932 років був несподіваним для Кремля й весною багато людей зуміли втекти до Польщі та Румунії. На початку 1932 року було чимало інформації про цих біженців. Весною 1933 року, коли трагедія досягнула найбільшого розмаху, ситуація суттєво змінилася. Втікачів було небагато й розголосу їхні дії отримали значно менше. Наявні джерела дають підстави говорити, що Москва, організовуючи Голодомор, вжили заходів для приховання інформації про трагедію.
– Які найважливіші аргументи до тези про те, що це був геноцид?
– Звичайно від проведення колективізації постраждало населення всіх регіонів СРСР, а від голоду помирали й представники інших народів. Проте масштаби втрат у різних націй суттєво відрізнялися. Достатньо проаналізувати дані радянських переписів 1926 і 1937 років. Якщо чисельність росіян у межах СРСР впродовж цих одинадцяти років збільшилося на 20 %, то українців за то самий період стало менше на 15 % (з 31 до 26 млн).
Про спланований проти українського народу геноцид свідчить практика перекриття кордону між Росією і Україною, які знаходилися у межах однієї держави. Існує багато спогадів очевидців, які розповіли про заборону переїжджати в Росію, де ситуація не була доброю, однак голод не досяг такого рівня. У наш час став відомим лист від 22 січня 1933 року, підготовлений особисто Сталіним, у якому говорилося про неприпустимість масового виїзду селян з України й Кубані в інші регіони СРСР. На виконання цієї директиви місцева влада заборонила видавати будь-які документи на проїзд для селян, водночас, встановивши заслони на дорогах.
– Чи був геноцид з боку радянської влади під час цього голоду початку 1930-х рр. і до інших народів СРСР?
– Окрім українців, великих втрат ще зазнав казахський народ. Їхня чисельність, за даними вищевказаних переписів, зменшилася на 28 %. Вони теж мають усі підстави порушити питання про геноцид, організований Москвою.
– Українці чинили збройний опір Голодомору?
– На жаль документи із Західної України не дають можливості визначити масштаби, характер та організаторів такого опору. Водночас ці джерела свідчать про наявність відкритої відсічі діям комуністичного керівництва. Західноукраїнська преса повідомляла про канонаду на кордоні з СРСР, інформувала про спроби перейти до Польщі чи Румунії. Однак на той час проводити масовий збройний опір було неможливо. Каральні органи СРСР заздалегідь вилучили зброю у населення, а найбільш активних селян виселяли у глиб Росії. Політика розкуркулення й була спрямована на те, щоб найініціативніших селян, які могли б організувати опір, ізолювати й заарештувати.
– Які наслідки Голодомору Ви б виокремили?
– Дії радянської влади з проведення Голодомору залишили помітний слід. Внаслідок цієї трагедії загинули мільйони, насамперед, з тих районів, де населення чинило найбільший опір встановленню комуністичного режиму. Зокрема, під час Української революції 1917–20 рр.
Психологія тих десятків мільйонів людей, на очах яких відбувалася масова смертність, теж змінилася. Всі ці перетворення дали підстави говорити Джеймсу Мейсу, що в Україні сформувалося «постгеноцидне суспільство». Багато наших сучасних проблем походять родом з тих трагічних часів. Звичайно перетворити українців у безвільний «радянський народ» влада не змогла, але психологічна травма для нації була завдана відчутна
– Якщо говорити про прикладну функцію історії, то який урок з Голодомору ми повинні для себе взяти?
– Звичайно геноциду не було б взагалі, якщо б визвольні змагання 1917–1920 років закінчилися б перемогою. В умовах існування самостійної держави влада не проводила б таких вилучень продуктів. Тому існування незалежної держави є необхідною умовою недопущення подібних подій.
Потрібно також домагатися поширення моральних принципів у суспільному житті, дотримання засад людяності.
